Православ’я в процесі політичних трансформацій посткомуністичного простору
У соціальних науках вважається загальновизнаним, що від кінця 1970-х рр. світ стає свідком великого повернення релігії у світову політику і міжнародні відносини. Парадигмальні зміни у сприйнятті досі неоціненного виміру політичних процесів були викликані, серед іншого, цілою низкою подій, які ман...
Saved in:
| Main Author: | |
|---|---|
| Format: | Article |
| Language: | English |
| Published: |
Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences
2021-07-01
|
| Series: | Політичні дослідження |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://pd.ipiend.gov.ua/article/view/235504 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Summary: | У соціальних науках вважається загальновизнаним, що від кінця 1970-х рр. світ стає свідком великого повернення релігії у світову політику і міжнародні відносини. Парадигмальні зміни у сприйнятті досі неоціненного виміру політичних процесів були викликані, серед іншого, цілою низкою подій, які маніфестували нову роль релігії в політиці. З-поміж цих подій − вибухове релігійне піднесення у країнах, де Православ’я є релігією більшості населення, яке почалося ще до розпаду СРСР та СФР Югославії.
Православ’я є релігією більшості у європейських 12 країнах, і всі вони (окрім Греції та Кіпру) є посткомуністичними державами. Під цим оглядом розмірковування над еволюцією Православ’я є значною мірою розмірковуванням над феноменом посткомуністичного політичного розвитку.
У статті розглядається контекст, в якому Православ’я надає посткомуністичним державам необхідний символізм, утворює спільне ідеологічне підґрунтя для лівих і правих, не лише колишніх комуністів і колишніх дисидентів, але й для великої частини колишнього „радянського народу”, який втратив відчуття належності й прагне винайти нову ідентичність. Православні церкви, які розглядають себе і сприймаються як історичні охоронці народності, національних цінностей і, доволі часто, як гаранти самого існування нації, пропонують себе на роль головних акторів у процесі будівництва нових ідентичностей. Зокрема, Православ’я стає провідним рушієм пробудження колективної ідентичності для спільнот, які змагаються з „іншими”, особливо, якщо ті є носіями інших релігій. Це стає очевидним у цілій низці епізодів, які позначили ще першу посткомуністичну декаду. Військові конфлікти в колишній Югославії, на Північному Кавказі, у Закавказзі набули значної релігійної тональності; релігія швидко перетворилася на фактор національно-політичної мобілізації.
Водночас прагнення нових незалежних держав до здобуття незалежності їхніх церков від Москви і Белграда створило потужне геополітичне джерело напруги. Надання автокефалії Православній церкві України, яке зіткнулося зі жорстоким спротивом з боку Російської держави, засвідчило, по-перше, як далеко може зайти Росія для збереження еклезіального контролю над Україною. А також, по-друге, яку роль Православ’я як символічний та інституційний ресурс відіграє в сучасних політичних процесах.
|
|---|---|
| ISSN: | 2786-4774 2786-4782 |